У гонитві за рідним втікачем

«У тебе запізнення закладене генетично. Всюди. Завжди. Жила б ти в нацистській Німеччині тебе б розстріляли у першому числі тих, хто запізнюється, відстає від усіх загалом та від норми зокрема, не викрикує гасел, дозволяє собі  час від часу «позайцювати» в трамваї, коротше кажучи саботує системний уклад. Пам’ятаєш, як на зупинці ти випадково почула розповідь контролера про те, як він би саджав на палю усіх депутатів, «зайців» та інших шарлатанів? Два тижні на тих палях він би тримав засмерджені трупики і приводив дітей дивитись, аби бачили і боялись. Так от, якби впав метеорит, астероїд або, врешті, до влади прийшли контролери, твоя голівонька першою б опинилась на патичку у страшному музеї цього мисливця за зайцями» – думки мої в гонитві  перетікають одна в одну, втім, головна та провідна серед них – це прокльон самої себе за вічні спізнення. /Тернопіль в’ється-викручується із букв, із затиснутого у руці квиточка./

До всього горя, звісно зламався трамвай, звісно у тебе за плечима 5-кілограмовий портфель, звісно, це саме та п’ятниця, коли Львів засипає снігом і, звісно ж, – ще 10 хвилин до потяга, а ти вгадуєш, як у рулетці: встигну добігти від костелу чи ні. Зачасту встигаю. Хоча, скільки було тих моментів, коли потяг показував тобі свій залізний «шиш», і ти шкандибала до кас із проханням на перший-ліпший до Тернополя. До десятка таких разів точно назбирається: «А пам’ятаєш, як таксі від центру за 4 хвилини закинуло тебе на вокзал і ти, вхекала, мокра, задихана, закашляна (хворіла ж тоді), тремтяча всілася на своє містечко у вагоні, на котре вже поклала око жіночка із верхньої бокової полиці?» /П’ять хвилин. Тернопіль вислизає./

По дорозі на вокзал я геть нічого не бачу. Іноді через сніг, котрий заліплює видимість на 99.8%, а іноді тому, що єдине, що бачу, запізнюючись на той же поїзд – циферблат годинника.

Сьогодні я встигла. Сідаю та розглядаю сусідів. Навпроти – студентка із громіздким ноутбуком, біля мене чолов’яга татового віку, а жіночка(видно, його дружина) видерлась на горішню полицю без постелі подрімати. Їм теж до Тернополя, їдуть від доньки, котра навчається на архітектора у «політесі». Всю нижчезгадану інформацію отримую від чолов’яги не безпосередньо, а з діалогу між ним та дівчиною навпроти. Допоки дружина спить чолов’яга імпозантно усміхаючись перевіряє на студентці власні ловелаські здібності (як чудово, що у моїх вухах навушники, хоча музика у них насправді вмерла, втім вони надають мені вигляду зайнятої обмеженої молодої особи, котра те й робить, що цілісінькими днями слухає свій «плєєр», тому дядечко хапає в сіті необачну дівчину навпроти). Тим часом дружина його прокидається та спостерігає за всім зверху.  Вона образилась і у Тернополі надуто йтиме із сумкою попереду горе-чоловіка. Збоку ще одні шуми, жіночки бальзаківського віку повертаються на рідні села: «Я йому казала туткай зразу не дзвонити, бо ше може буду бігла за поїздом і не буду малам чису, тотой і не телєфонує»

На щастя, мені таки вдається видобути музику із маленького друга, котрий рятує мене у таких шумних місцях та безглуздих ситуаціях і я врешті визираю у вікно. Під колдплеївські «годинники» проганяюсь поміж численними стовбурами, що майорять на білому фоні. Час від часу вони перетворюються у суцільну сіру смугу, втім, якщо поглянути вище, затримати погляд на кроні, то вона чітким силуетом застигає у пам’яті. Мені крони пізньоосінньо-зимово-ранньовесняних дерев нагадують капіляри. Безліч маленьких покручених судинок. Чорні, вони пробиваються крізь туман, творячи мереживо на білому небі. /Він виглядає з-за кожної крони, усміхається та вже не втікає/

«Тернопіль – це очікування Тернополя. Тернопіль – це ще трохи і…», -

пише у «Лексиконі інтимних міст» Андрухович. І справді, така омріяна собі точка N, до якої б дорости, добігти, долетіти, домчати. Ввижаються його вогні, його солодкі букви, статика вулиць, а не ця колійна штовханина. Вся ця магія розвіюється, коли ступаєш на тернопільську платформу тернопільського вокзалу тернопільською ногою із 38 розміром взуття. Ні, тебе зустрічають ці вогні, статика вулиць, солодкі букви та різкий голос диспетчера, але це вже не те.  Це, як чекаєш Нового Року, очікуєш, фантазуєш, а потім – різко падаєш у реальність із 12 ударом курантів.

Коли я доїжджаю у залізній змії до очікуваного Тернополя, у мене є ще маленький пунктик. Дуже важливий. За 3 хвилини до прибуття потяг переїжджає залізничний міст, із котрого видно вечірнє місто – в той момент я обов’язково маю бути біля вікна. Тут звершується очікування і переходить у не таку захопливу реальність: адмінбудівля, вулиця-артерія, вогники житлових будинків серед котрих і мій. /Все. Гонитва за втікачем-містом завершена. Тернопіль широко усміхається і завмирає/ «Станция Тєрнопаль. Вихадітє, пажалуста, бистрєє, остановка на станциї скарочена».

Ірина Вихрущ