Віталій Портніков: Є погана новина, котра стане для нас доброю. Нема грошей.

 «Усі ці 23 роки Україна нагадувала хворого зі старого єврейського

анекдоту. А Росія – «турботливого» родича, котрий  сидить біля ліжка, чекаючи, коли ж хворий  врешті помре, щоб витягнути золоті ложечки з-під його матрацу», - розповідає Віталій Портніков на відкритій лекції у Львівському університеті імені Івана Франка.

«Україна відбулась як держава громадян, - і це піднесення має своє поширення. Зараз, коли опозиціонерів у Росії саджають у автозаки, ті співають український гімн. Це вже, як інтернаціональна Марсельєза. Здавалося б, французька пісенька, але, коли вона лунає – усі розуміють той революційний дух, котрий вона в собі таїть. Коли Майдан лише починався, багато із моїх друзів-іноземців запитували: «Що це за методи? Чого можна досягнути, співаючи щогодини гімн та слухаючи богослужіння? Що це за пластикові щити та дерев’яні палиці? Так не чинять вже давно у цивілізованому світі! Що ви робитимете далі?» А замість нас все зробив Янукович, зараз же робить Путін. Архаїка ж при встановленні нації є невід’ємною частиною. Армія оборони Ізраїлю, наприклад, склалася із такої ж самооборони, котра свого часу, маючи не кращий, аніж в українців інвентар, захищала євреїв від арабських нападів»,- каже Портніков.

Найцікавішим журналіст вважає зараз те, що інтереси простих громадян такі ж, як в олігархів – і ті, й інші хочуть бачити Україну суверенною. Громадяни не хочуть втратити державності, а олігархи – майна, у цьому на сьогоднішній день точка збігу їхньої солідарності. В України  з Росією спільне лише одне – газова труба, у всьому іншому – це чужі нам люди, - вважає Портніков, - і за цей короткий проміжок становлення політичної нації, Україна перетворилася із смертельно хворої - на родича біля ліжка вже хворої Росії. Тільки от золотих ложечок з-під матрацу їй не треба.

На запитання, чи вірить він у те, що Майдан оправдає усі сили, затрачені на нього, Портніков каже, що оперує не вірою, а системою фактів. «Є погана новина, котра стане для нас доброю,- каже журналіст,- Нема грошей. Ми маємо говорити правду: іспит на державу ми не склали і знищили все, що залишилось від Радянського Союзу. За ці 23 роки розікрали усе, що можна було розкрасти, тому політик, котрий прийде до влади одразу зрозуміє, що потрібно працювати, скарбниця ж – пуста. Так, Захід даватиме гроші, втім, кожні вливання в економіку держави строго контролюватиме. Звісно, схеми відмивання коштів все ще існуватимуть, але вони будуть значно простішими та мізернішими.»

Україні негайно потрібне реформування, починаючи із місцевого самоврядування, закінчуючи антикорупційним. Мають бути створені громадські ради, від керівників потрібні постійні звіти, люди повинні виходити на страйки та демонстрації – і це правильно. Прихильники певних політичних сил мають критикувати своїх обранців – це нормальна практика усіх європейських держав. Як подолати корупцію? Дуже просто: а) не давати хабарів; б) підвищити заробітні плати.

На запитання про те, кого він бачить наступним Президентом держави, Портніков не відповів по суті. Сказав, що головне, аби ця людина була об’єднуючою ланкою для країни. А ще натякнув, що Президент має бути з Дніпропетровська. « Моя ідея про Дніпропетровськ не пов’язана з Тимошенко. Львів – Донецьк, Тернопіль – Харків, - поміж тим всім має бути місто напівукраїнське, яке не викликає алергії. Київ – західноукраїнський, результати голосування у ньому мало відрізняються від результатів, приміром, у Жовкві. А от Дніпропетровськ здатен втримати баланс. Взяти до прикладу того самого Кучму, зі всіма його вадами, проросійською орієнтацію, навіть тут, на Галичині, його вважали українським Президентом.

Декількома словами охарактеризував журналіст й два радикальні українські об’єднання. «Свобода», на його думку, - партія опору, вона протиставляла себе режиму, відкрито називаючи його антиукраїнським , і  була права.  Після опору приходить стадія лібералізму – і саме тепер «Свобода» має позмагатись, як партія конструктивної  пропозиції. Щось схоже каже Портніков і про «Правий сектор». Брати активну участь у революційних умовах та у виборчих – це дві різні речі. «Правий сектор» потрібно розглядати уже тоді, коли буде сформована відповідна партія.

Щодо «наболілого» Криму, то Віталій Портніков однозначний: й мови не може бути про початок воєнних дій збоку українських силовиків. Цього Путін лише чекає. Більшої шкоди Росії завдає простоювання її військових частин на території півострова. У імперських намірах східного сусіда він вбачає бажання інкорпорувати Крим так, щоб не залишити Росію в ізоляції до Європи. Путіну не потрібен Крим і Схід, йому потрібна вся Україна, котра не зможе увійти в ЄС, НАТО.

Наостанок Портніков попередив: тепер потрібно багато працювати і не ставити дурних запитань, на кшталт, для чого нам Європа? «Так ніби Європа мріє, щоб ми до неї прийшли. Загалом, як жила вона без нас, так й зможе жити далі. В олігархічній системі, у котрій жила Україна, змінити щось було украй важко. Це було не життя, а імітація, імітація всього. Ми залишили наших дітей біля розбитого корита. Але саме зараз ми з вами живемо в перші тижні незалежності, а  ця революція, усі її жертви, дали нам шанс побудувати державу. Ми створили добрий фундамент, але, який «будинок» на ньому виросте залежить від нового покоління.

Студентів факультету журналістики Портніков попрохав прийти йому на заміну, бо сам вже давно хоче писати книжки. Нова держава потребує нової генерації. Журналістика до цього часу теж була імітацією, каже публіцист, ба, навіть гірше: поділялась на проституцію та провокаторство. Тепер же – час нових можливостей, а отже й викликів.

Ірина Вихрущ

Роман Скрипін: Я знав, що покажу той палець ще напередодні

"Ранок із коханим" , - такими жартівливими написами красувалось багато студентських сторінок у соцмережах 14 лютого. Разом із тими написами львівські шанувальниці Романа Скрипіна додавали до своїх постів фото із іменитим журналістом. 14 лютого він проводив майстер- клас в УКУ.

Такої великої кількості глядачів конференц-зал вишу ще не бачив: близько 600 людей прийшли послухати та побачити " цинічного журналіста". Він же, незважаючи на застуду, вів щиру та цікаву розмову зі студентами понад 3 години.

Про «Громадське»

1. Ідея створення виникла за віскі.

2. Презентація " Громадського ТБ", котра відбулася 12 червня, згідно слів Скрипіна, була провальною:

" Ну ми кажемо, що робитимемо "Громадське". А нас питають: " Ну і? Де?" Ми кажемо: " Працюємо". Нас питають: "А офіс ви маєте?" Ми кажемо: " Ну, коли будуть гроші, то, певно, матимемо". Нас питають: "А де візьмете грошей?" Ми кажемо: "Поки не знаємо". Махнули на нас тоді рукою.

3. "Вийшли в ефір 22 листопада. Те, що саме в цей день розпочнеться " Майдан" не знали, так просто співпало. Спочатку думали, що будуть лише двогодинні ефіри щотижня, втім, від 22 триває щоденний он-лайн- марафон, ефіри можуть тривати 8-12 годин. "

4. " Нам казали, що всі «звйозди», котрі пішли на «Громадське» одразу ж розсваряться або почнуть ділити гроші, або ще там щось. Насправді такий режим роботи та умови, у котрих ми опинилися, зробили так, що ми всі " притерлися" одне до одного. Кращі журналісти тут, бо «Громадське» є явищем унікальним і вільним. Кінець «Громадському» настане тоді, коли хтось почне перетягувати ковдру на себе,- наша сила в командній роботі."

5."У нас в редакції живе такий собі Хтось. Це вже не зміниш. От гукає, наприклад Настя Станько: " Хтось, ну помийте чашки". І ніхто того не зробить. От, коли кажеш: "Сергію, подай мені тексти", то є надія, що ти їх таки отримаєш. А, коли звертаються до великого Хтося - то вважай все пропало. Найгірше це взагалі, коли лунає: " Хтось, ну зробіть щось" - і тиша."

6. «Волонтери - це добре, але іноді думаєш, краще б вони не приходили. От ти робиш свою роботу- приміром, чистиш картоплю. І тут приходить до тебе 20 людей і кажуть:" Ми хочемо допомогти". Ти їм відповідаєш: "Ну О'кей, допомагайте".І тут починається пекло: одні ту картоплю починають рубати, інші натирати, ще одні просто миють. І ти кажеш: "Стоп! Її треба чистити так-так і ось так- це просто". І бачиш ці образливі погляди.

7. Реальна аудиторія це люди віком 18-54 роки

8. Найбільша кількість переглядів - 135 тисяч

9.Перший значний  внесок у діяльність від фонду "Відродження" - 11000$.

10. Найвищі цінності: довіра, служіння професії, взаємодопомога, гідність.

11." У нас нема конкурентів, бо нам немає аналогів."

12. "Що таке "Громадське"? Це бути самим собою."

Про палець

1."Ну, що я скажу... Він є. Насправді на редакційній раді ми обговорювали всю ту ситуацію і вирішили, що така поведінка в майбутньому є недопустима.»

2. "Шкодую лише, що тоді сказав: "Виведіть його зі студії", це було непрофесійно з мого боку, а палець я знав, що покажу ще напередодні».

3. "Діло було як: я кажу в  редакції 16 січня: " На завтра мені Олійника в студію", а ввечері мені телефонують додому і виявляється, що він вже в студії. От я й зв’язався по Скайпу. В студії воно б виглядало по-іншому, не, як та картинка, що тепер гуляє інтернетом. В ефірі, то б виглядало так, що от маю я кінцівки...От."

4. - А Ви б, якби знали наслідки,продемонстрували би знову той жест?

- Які наслідки? І нащо двічі робити унікальні речі?

Про майбутнє

1. - Ви не думали у майбутньому про політику?

 - Ні, воно нам не треба. Краще бути по цей бік барикад. От уявіть, стаю я політиком, приходжу на «Громадське» - і мені якийсь журналіст палець показує.

2.- А викладачем не хотіли би стати?

- Я? Та ви он в моїх запитайте, як я їх муштрую, навряд це добра ідея.

3. - А Ви не думали, що рейтинг "Громадського" після революційних подій може впасти...?

- Та він не може впасти, він впаде, але, сподіваюсь, не критично. Зараз готуємо безліч нових програм. Головне не працювати за шаблоном або якоюсь калькою.

Про традиційні медії:

1. "Відбувається «порнотизація» класичних медій."

2. "Їх лише рятують шоу, де виходить ведуча в красивому платті і всі аплодують за вказівкою."

3." Та воно взагалі все косе, дурне, біжить туди, не знає, куди."

4. "От їм кажуть: все тікає в Інтернет. А вони: може, ми тоді собі сторінку на Фейсбук зробимо. Там анонсуватимемо. Питання: Нашо?"

5. "А ще цей грим на телебаченні. Того ведучого замалюють і він, як лялька з театру Кабукі, ще й з суфлера читає,- такий страшний демонічний образ."

Про себе

"Зіркова хвороба? У мене її немає. Про мене по-різному кажуть, он, що я мізантроп, сноб і взагалі ставлюсь до всіх зверхньо. Але ж не до всіх! Із простими людьми - я простий. Навіть називаю, себе чемпіоном з недолугих жартів, бо частенько піджартовую до офіціантів чи персоналу певного. Але, коли до тебе в студію приходить депутат, який має людей за бидло, якось переключаюсь. Це самовільно виходить."

Закінчилась тригодинна бесіда роздачею автографів та безпосереднім живим спілкуванням із гостем. Як уважно запримітив хтось із аудиторії: Не все ще втрачено, коли у черзі за автографом не до якоїсь естрадної співачки, а до журналіста стоїть така кількість людей. Сам Скрипін увечері написав у себе на Фейсбук:"Така аудиторія - крутіше будь- якого " Телетріумфу".

Ірина Вихрущ

У гонитві за рідним втікачем

«У тебе запізнення закладене генетично. Всюди. Завжди. Жила б ти в нацистській Німеччині тебе б розстріляли у першому числі тих, хто запізнюється, відстає від усіх загалом та від норми зокрема, не викрикує гасел, дозволяє собі  час від часу «позайцювати» в трамваї, коротше кажучи саботує системний уклад. Пам’ятаєш, як на зупинці ти випадково почула розповідь контролера про те, як він би саджав на палю усіх депутатів, «зайців» та інших шарлатанів? Два тижні на тих палях він би тримав засмерджені трупики і приводив дітей дивитись, аби бачили і боялись. Так от, якби впав метеорит, астероїд або, врешті, до влади прийшли контролери, твоя голівонька першою б опинилась на патичку у страшному музеї цього мисливця за зайцями» – думки мої в гонитві  перетікають одна в одну, втім, головна та провідна серед них – це прокльон самої себе за вічні спізнення. /Тернопіль в’ється-викручується із букв, із затиснутого у руці квиточка./

До всього горя, звісно зламався трамвай, звісно у тебе за плечима 5-кілограмовий портфель, звісно, це саме та п’ятниця, коли Львів засипає снігом і, звісно ж, – ще 10 хвилин до потяга, а ти вгадуєш, як у рулетці: встигну добігти від костелу чи ні. Зачасту встигаю. Хоча, скільки було тих моментів, коли потяг показував тобі свій залізний «шиш», і ти шкандибала до кас із проханням на перший-ліпший до Тернополя. До десятка таких разів точно назбирається: «А пам’ятаєш, як таксі від центру за 4 хвилини закинуло тебе на вокзал і ти, вхекала, мокра, задихана, закашляна (хворіла ж тоді), тремтяча всілася на своє містечко у вагоні, на котре вже поклала око жіночка із верхньої бокової полиці?» /П’ять хвилин. Тернопіль вислизає./

По дорозі на вокзал я геть нічого не бачу. Іноді через сніг, котрий заліплює видимість на 99.8%, а іноді тому, що єдине, що бачу, запізнюючись на той же поїзд – циферблат годинника.

Сьогодні я встигла. Сідаю та розглядаю сусідів. Навпроти – студентка із громіздким ноутбуком, біля мене чолов’яга татового віку, а жіночка(видно, його дружина) видерлась на горішню полицю без постелі подрімати. Їм теж до Тернополя, їдуть від доньки, котра навчається на архітектора у «політесі». Всю нижчезгадану інформацію отримую від чолов’яги не безпосередньо, а з діалогу між ним та дівчиною навпроти. Допоки дружина спить чолов’яга імпозантно усміхаючись перевіряє на студентці власні ловелаські здібності (як чудово, що у моїх вухах навушники, хоча музика у них насправді вмерла, втім вони надають мені вигляду зайнятої обмеженої молодої особи, котра те й робить, що цілісінькими днями слухає свій «плєєр», тому дядечко хапає в сіті необачну дівчину навпроти). Тим часом дружина його прокидається та спостерігає за всім зверху.  Вона образилась і у Тернополі надуто йтиме із сумкою попереду горе-чоловіка. Збоку ще одні шуми, жіночки бальзаківського віку повертаються на рідні села: «Я йому казала туткай зразу не дзвонити, бо ше може буду бігла за поїздом і не буду малам чису, тотой і не телєфонує»

На щастя, мені таки вдається видобути музику із маленького друга, котрий рятує мене у таких шумних місцях та безглуздих ситуаціях і я врешті визираю у вікно. Під колдплеївські «годинники» проганяюсь поміж численними стовбурами, що майорять на білому фоні. Час від часу вони перетворюються у суцільну сіру смугу, втім, якщо поглянути вище, затримати погляд на кроні, то вона чітким силуетом застигає у пам’яті. Мені крони пізньоосінньо-зимово-ранньовесняних дерев нагадують капіляри. Безліч маленьких покручених судинок. Чорні, вони пробиваються крізь туман, творячи мереживо на білому небі. /Він виглядає з-за кожної крони, усміхається та вже не втікає/

«Тернопіль – це очікування Тернополя. Тернопіль – це ще трохи і…», -

пише у «Лексиконі інтимних міст» Андрухович. І справді, така омріяна собі точка N, до якої б дорости, добігти, долетіти, домчати. Ввижаються його вогні, його солодкі букви, статика вулиць, а не ця колійна штовханина. Вся ця магія розвіюється, коли ступаєш на тернопільську платформу тернопільського вокзалу тернопільською ногою із 38 розміром взуття. Ні, тебе зустрічають ці вогні, статика вулиць, солодкі букви та різкий голос диспетчера, але це вже не те.  Це, як чекаєш Нового Року, очікуєш, фантазуєш, а потім – різко падаєш у реальність із 12 ударом курантів.

Коли я доїжджаю у залізній змії до очікуваного Тернополя, у мене є ще маленький пунктик. Дуже важливий. За 3 хвилини до прибуття потяг переїжджає залізничний міст, із котрого видно вечірнє місто – в той момент я обов’язково маю бути біля вікна. Тут звершується очікування і переходить у не таку захопливу реальність: адмінбудівля, вулиця-артерія, вогники житлових будинків серед котрих і мій. /Все. Гонитва за втікачем-містом завершена. Тернопіль широко усміхається і завмирає/ «Станция Тєрнопаль. Вихадітє, пажалуста, бистрєє, остановка на станциї скарочена».

Ірина Вихрущ

Небезпечне свято зими у Тернополі (відео)

Воно-то цікаво, але ж як небезпечно! Яке воно, Свято зими 2013 у Тернополі?

Близько двох годин мені знадобилось для того, аби ознайомитись із цьогорічним Святом зими у Тернополі. Виступи сноубордистів, змагання лижників, виставка снігових фігур на ставі та конкурс на кращого сніговика серед шкіл міста - далеко не все, чим вирішила здивувати міщан та гостей міста мерія. Навколо ставу - ярмарка із щонайрізноманітнішими товарами, поруч - здіймається в небо велетенська повітряна куля із гербом міста, по кризі швидко несуться упряжі з кіньми, займають позицію до старту лижники. Втім, про все по порядку.

"дивні"потворки розважали дітей

 Перше, що привертає увагу, коли спускаєшся в парк сходами біля фонтану Гронського - гучна музика із улюбленої місцини тернопільської молоді "Єлисейських полів".  Там під запальні пісні Nirvana, Linkin park та "заміксованих" композицій інших популярних гуртів, спускаються по славетних горбиках сноубордисти. Нижче - розміщена залізна конструкція, на котру кожен намагається вистрибнути та проїхатись. Вдаються трюки не всім, важко спортсменам і видряпуватись на слизькі гірки разом зі спортивним інвентарем. 

Сноубордист Діма дивиться на спуск товаришів з усміхом, розповідає, що сам займається сноубордингом 8 років, втім, завжди долав снігові  трампліни, залізне перильце для нього - нове випробування. Каже, друг на такому колись ключицю зламав. 

"В сноубордингу головне бажання та прагнення навчитися. Падаєш-падаєш спочатку, коротше, взагалі багато падаєш (сміється), звісно, й травм може бути багато. Але якщо є бажання - все вийде!" - каже хлопець.

мужня дівчина Аліса

Не можливо не помітити серед відважних хлопчаків й героїчну спортсменку. Аліса - єдина дівчина , що стає на дошку та сяк-так, вихиляючись і падаючи, але все ж з'їжджає з гірок. Запитую її, чому не запросила подруг покататись, на що Аліса відповідає:

"Дівчата часто бояться ставати на сноуборд, а все тому, що у них зміщена точка опори і тому важче втримати рівновагу. Падіння, травми - це завжди лякає та от навіть я - лицем в сніг і вже маю "чудесний" вигляд! А на сноуборд встала вперше 3 роки тому, у Києві."

 Якщо довго стояти та дивуватись непростим трюкам спортсменів, можна добряче змерзнути. Отже, вирушаю у бік яток. Там і шашличок за 35 гривень скуштувати можна, і пивом підкріпитись, і, навіть, глінтвейном "горло прогріти". Щодо останнього - то  задоволення вартувало 10 гривень за невеличкий пластмасовий стаканчик із рідиною. Звичайний, "винний" напій був доволі розведений, втім, медовий, від луцьких крамарів, смакував на славу та ще й іншу розцінку мав. Горнятко меншого розміру - 5 гривень, більше - 10. 

       

       Поміж тим, попиваючи теплий напій, просуваємось далі. Серед дешевих китайських іграшок можна віднайти на ярмарку і вироби з лози, дерева та глини, а також хмільні медові напої ( 25 - 50 грн. за пляшку). Біля масок із фільму "Крик" вправні торговці зуміли розмістити й образи із ликами святих - виглядало, щонайменше, дико. До пана, котрий торгував виробами з глини та приїхав з Луцька причепились три жіночки із вимогою заплатити за розташування своєї ятки у парку 35 гривень, - тут й перша сварка. Чому мерія не подбала про місця для торгів раніше - невідомо, втім, свято для багатьох було зіпсовано.

     

атракціон-м'ясорубка

            Виходжу на озеро, тут - повно люду. Запитую у пана, що керує упряжкою з кіньми, за скільки прокатає і який маршрут. Дізнаюсь, що така "радість" вартує 10 гривень, а шлях двох гнідих конячок лежить до Острова Закоханих та назад тією ж путтю. Раптом - гуркіт: на озеро викочують якусь дивну конструкцію, з велетенським винтом, трьома колесами та сидінням. Діти одразу ж зацікавлено заглядають на штуковину. Запитую у чоловіка, що допомагав вивозити техніку на кригу, що то. Каже - електричні сани.

 "Не дай Боже Вам в них сідати. Серйозно! Я взагалі не знаю, як мерія дозволила, щоб він тут їздив. Мій знайомив отако колись катався в тому, перевернувся і той винт йому зразу ноги відрубав! Там якийсь камінчик чи нерівний сніг - і воно зразу перевертається, може фарш з людини зробити!"

         Запитую у конструктора, котрий порається біля мотору, що вийшов з ладу, кого кататиме на цих санях. Каже, всіх бажаючих. "Як? Самих?"- запитую. "Та ні, я з ними буду"- непевно відповідає. Зазначу, місце у санях - одне, невеличке. А орієнтовна ціна за небезпеку - 50 гривень.

        Прогулявшись ще по ставочку, я сумно зітхнула, дивлячись на веселі санчата, у котрих батьки саджали маленьких діток та катали по колу - і, куди так швидко втікає дитинство? Недалечко і школярі із восьмої школи, "гострять лижі" до старту. Кажуть, мають і нагороди, і у змаганнях участь брали, втім, хвалитись вони не дуже охочі.

дитинство, ти куди?

       Уже біля Острівка Закоханих помічаю казкові снігові фігури жабок, драконів, їжачків, хатинок. На бережку тим часом розмістились представники компанії STIHL. Скажу одразу, до свята вони підготувались не так потужно, як торік. Із льоду вирізьбили лишень лавочку та число "2013".

      По мостику мігрую назад, у парк, і тут помічаю біля берега...тоненьку кірку льоду та...воду! А зовсім поруч пролітає упряж з конячками та саньми. Напевно, крига у центрі ставу ще міцна, втім, біля берега - проступає-хлюпає водичка. Наскільки доцільно проводити усе дійство зараз, у цю сумнівну зимово-весняну пору, на озері? Сьогодні, звісно, вдарили морози, втім ще вчора-позавчора місто потопало у відлизі. З острахом дивлюсь на люд, котрий тупцює на ставку та зітхаю. Помічаю ще одну цікавинку: бідолашні рибалки втекли у пошуках рибки аж під самісінький Кутківецький ліс.

Сергій Віталійович "наказує" добре розважитись

       А ось на сцені з'являється міський голова. Сергій Надал відзначає особливим те, що Свято зими "стартувало" після християнського свята Стрітення. Еге ж, думаю, і крига вже скресає, чудова особливість!  " Бажаю усім гарно розважитись та зустріти давніх друзів!" - закінчує міський голова. "Ага, і не перетворитись на фарш на деяких атракціонах", - додумую я.

смачний хмільний крам

Відчуваю, що добряче замерзла, втім, ще проходжу алеєю сніговичків. Станція юних техніків має особливого зимового чоловічка. Ніс у нього - лампочка, вуха - кружальця з динаміків,- красень! Школярі ж на своїх сніговиків не шкодували ані шапок, ані рукавичок, ані ...колись модних  "американських" хустин.

Таке-от цьогорічне Свято зими: зі своїми цікавими розвагами, змаганнями та конкурсами - і за це Тернопільській міській раді "товстенький" плюсик. Втім, не менш габаритний мінус за небезпечні атракціони (попри те, що у парку стояли карети "швидких"), недостатньо приділену увагу погоднім умовам та товщині криги на ставі, де представлено найбільше розваг, та ... зіпсоване свято багатьох крамарів.

Ірина Вихрущ

Дімин друг колись так ключицю зломав...

Аліса "пірнає" у сніг

спортсмени "гострять лижі"

страшні маски і образи...дико

бджоломен запрошує на медовуху

крамаря з горшками ледь не вигнали

:)

вода і коні...жах

"Електронік" та його творець